Олександр Виговський – Поет і куля – 2

У вісімнадцятому вирішив видати поетичну збірочку. Раніше римоплітство вважав справою дурною , зайвою та застарілою на кшталт вуличних телефонів-автоматів. Проте, останнім часом змінив ставлення. Напевно старію і починаю проявляти перші ознаки маразму. В цьому контексті переклав кілька старих віршиків, які писалися російською. Достойно виходить не завжди, але сам процес цікавий, подібний до відгадування логічних загадок чи ребусів.

ПОЭТ И ПУЛЯ.

Пуля шальная гуляла-летала,
Ветер сонеты ей в уши свистел.
Пуля окрестности обозревала
Как вольный художник, когда не у дел.

Пулю выстрелил, между делом,
В боях измученный автомат.
Руководясь фронтовым беспределом,
Шмальнул прямо в небо, разок, наугад!

Теперь летает дура без дела,
А дело-то важное, хоть умри:
Нагло вонзившись в живое тело,
Рвать на куски его изнутри.

Как раз недалёко поэт украдкой
От командира стишки «крапал»,
Слившись в одно с походной тетрадкой,
Пока на привале отряд отдыхал.

Вечер осенний, закат и птица
В небе крылами ловила поток.
Только убитый мог не восхититься,
Юный художник точно не мог.

И тут его романтический разум
Вздыбился в тесной солдатской траншее.
Все эти ужасы фронта разом
Удавкой стянулисть на тонкой шее.

Солдатику требовалось подышать,
Поэтам не дышиться на войне.
Ему бы в детство сейчас убежать,
Всего на минутку, хотя бы во сне.

Поэт распрямился солнца вдохнуть.
Тут пуля шальная нашла его грудь,
Но глядя в закат он успел прохрипеть:
«Красиво – то как, просто хочется петь!»

Поет і куля – 2

Куля шалена гуляла-літала.
Вітер насвистував про турботи.
Куля околиці оглядала
Як вільний художник, коли без роботи.

Кулю випустив світ за очі
Війною змучений автомат.
«Шмальнув» у небо не проти ночі,
А по обіді, разок, невпопад.

Тепер гасає дурепа без діла!
А діло важливе – сімейна справа:
Хутко знайти безневинне тіло
І шматувати зліва та справа.

Якраз недалечко вояк таємно
Від командира вірші «крапав»,
Вгору підносячись виром натхнення,
Коли на привалі загін спочивав.

Сонце зимове, мороз і заграва,
Хмарки на небі, рожевий сніг…
Тільки мертвий міг не зважати;
Залюблений мрійник точно не міг!

Раптом тендітний юнацький розум
Здибився, наче булатна кобила.
Всі ці красоти Донбасу разом
Перевернули «гуманофіла».

Умить закортіло вдихнути «по вуха».
Поетам не дихається на війні:
Сморід від трупів, кіптява, задуха;
Весь час на пузі, по шию в багні.

Хлоп розпрямився сонця вдихнути,
Тут куля скажена знайшла його груди;
І замість в останнє щось прохрипіти,
Захоплено мовив: «Краса! Очманіти…»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *