Олександр Виговський – Двадцять вісім…

Віршик про двадцять вісьмох дядьків, що наважились стріляти по “Беркуту” у відповідь. фактично, вони зробили перемогу, повернули історію в інший бік. Віршик присвячується одному з 28 – Андрію Іванову, – який нещодавно помер від інфаркту Земля йому пухом…

Двадцять вісім

Двадцяте лютого лютує холодом,
А на Майдані – пекло сірчане.
Церковні дзвони як в душу молотом
І по Хрещатику йдуть прочани.

Їх не десятки, навіть не сотні, –
Десятки тисяч з усіх усюд,
Наче пожива для приісподні, –
Щирий, беззбройний, наївний люд.

Розумники попереджали, –
Менти стрілятимуть, ймовірно, вб’ють.
Дурні кияни та галичани
Мудрим розумникам віри не ймуть.

Як на заклання йдуть під кулі,
Пірнають просто у сизий дим.
Потай крутять за спинами дулі,
А часом хрестяться, бо ж гримнув грім.

Такі нікчемні, дурні, сміливі!
Такі… попадали, волають: «Ах»!
На чорній площі менти лайливі
Лютують, палять і сіють жах!

Здавалося, – ось-ось зачистять.
Хто їм завадить, який загін?
І тут – увага, – три жирні крапки,
Що скоро змінять незмінний плин.

В будівлі білій за колонадою
На верхніх поверхах – чоловіки.
Всього двадцять вісім, такі знервовані
І не від холоду в них дрижаки.

На мармуровій підлозі – рушниці.
Мисливські, звісно, але усе ж….
Хлопці дивилися собі у душі
І в їхніх душах не було меж.

У їхніх душах луна* безмежність,
Жага до помсти і до війни.
На мертвій площі – загиблі друзі,
Батьки, товариші, младі сини!

– Чи ми готові?, – спитав кремезний
Сивий як бринза вусатий дід.
– Так, ми готові, – почув натомість, –
– Полити кров’ю цей гололід.

– Треба полити чужою кров’ю,
Своєї вдосталь пролили.
Потвори думають, – усе в порядку,
Що вже, фактично, перемогли.

А ми покажемо, що готові
Не тільки вмерти. Хай Бог простить!
Нехай порвуться «пукани» їхні,
Ментівський розум хай закипить.

Тож перехрестимось, побратими,
Прошепотімо свій «Отче наш»,
А потім зброю візьмемо в руки
І гайда разом «на абордаж»!

Усі погодились, всі двадцять вісім;
Пальнули залпом, знову і знов.
Старлей мордатий застиг у ступорі, –
Звідки взялася ця нелюбов?

Він же нічого, просто служба:
Товкти, калічити, мордувать!
Тут головне, щоб «терпили» терпіли,
А не стріляли в ментів… їхню мать!

Ні, лейтенант принципово не згоден!
Вбити? Будь ласка, але не вмирать
У розквіті літ за якогось «азірова»,
Хай він іздохне, мать-перемать!

Вже за годину з Майдану знялася
До смерті залякана «беркутня».
Там двадцять вісім стріляють на враження,
Часом влучають. Що за фігня?

Так несподівано світ розвернувся.
Гопники кинулись навтьоки,
З київських пагорбів просто на північ,
Або за «порєбрік», на схід, навпаки.

Згодом, за кілька років по тому,
Ті, хто посіли тепленькі стільці,
Прагнуть судити «стрілецьку сотню»,
Щільно тримати «на олівці».

Чому їх, навіщо? Слушне питання.
Кажуть, що так уникають напруги.
Насправді ж історію творять романтики,
А «витворяють» за ними … другі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *