Всі записи автора Alex

Олександр Виговський – Поет і куля – 2

У вісімнадцятому вирішив видати поетичну збірочку. Раніше римоплітство вважав справою дурною , зайвою та застарілою на кшталт вуличних телефонів-автоматів. Проте, останнім часом змінив ставлення. Напевно старію і починаю проявляти перші ознаки маразму. В цьому контексті переклав кілька старих віршиків, які писалися російською. Достойно виходить не завжди, але сам процес цікавий, подібний до відгадування логічних загадок чи ребусів.

ПОЭТ И ПУЛЯ.

Пуля шальная гуляла-летала,
Ветер сонеты ей в уши свистел.
Пуля окрестности обозревала
Как вольный художник, когда не у дел.

Пулю выстрелил, между делом,
В боях измученный автомат.
Руководясь фронтовым беспределом,
Шмальнул прямо в небо, разок, наугад!

Теперь летает дура без дела,
А дело-то важное, хоть умри:
Нагло вонзившись в живое тело,
Рвать на куски его изнутри.

Как раз недалёко поэт украдкой
От командира стишки «крапал»,
Слившись в одно с походной тетрадкой,
Пока на привале отряд отдыхал.

Вечер осенний, закат и птица
В небе крылами ловила поток.
Только убитый мог не восхититься,
Юный художник точно не мог.

И тут его романтический разум
Вздыбился в тесной солдатской траншее.
Все эти ужасы фронта разом
Удавкой стянулисть на тонкой шее.

Солдатику требовалось подышать,
Поэтам не дышиться на войне.
Ему бы в детство сейчас убежать,
Всего на минутку, хотя бы во сне.

Поэт распрямился солнца вдохнуть.
Тут пуля шальная нашла его грудь,
Но глядя в закат он успел прохрипеть:
«Красиво – то как, просто хочется петь!»

Поет і куля – 2

Куля шалена гуляла-літала.
Вітер насвистував про турботи.
Куля околиці оглядала
Як вільний художник, коли без роботи.

Кулю випустив світ за очі
Війною змучений автомат.
«Шмальнув» у небо не проти ночі,
А по обіді, разок, невпопад.

Тепер гасає дурепа без діла!
А діло важливе – сімейна справа:
Хутко знайти безневинне тіло
І шматувати зліва та справа.

Якраз недалечко вояк таємно
Від командира вірші «крапав»,
Вгору підносячись виром натхнення,
Коли на привалі загін спочивав.

Сонце зимове, мороз і заграва,
Хмарки на небі, рожевий сніг…
Тільки мертвий міг не зважати;
Залюблений мрійник точно не міг!

Раптом тендітний юнацький розум
Здибився, наче булатна кобила.
Всі ці красоти Донбасу разом
Перевернули «гуманофіла».

Умить закортіло вдихнути «по вуха».
Поетам не дихається на війні:
Сморід від трупів, кіптява, задуха;
Весь час на пузі, по шию в багні.

Хлоп розпрямився сонця вдихнути,
Тут куля скажена знайшла його груди;
І замість в останнє щось прохрипіти,
Захоплено мовив: «Краса! Очманіти…»

Олександр Виговський – Моя дорога…

МОЯ  ДОРОГА

 

Переді мною бита путь

П’яниць, пророків і скопців,

Уся щербата від рубців;

Не зупинитись, не звернуть.

 

З десяток стартів, сто кінців

Позаду. В розпачі волаю,

На власну долю нарікаю,

Яскраво сіру від синців.

 

І знов дорогою без краю

Іду. Інакше не умію.

Чи голодую, чи хворію

Іду. Навіщо? Сам не знаю.

 

Мабуть, не тою мірой мірю.

Іду, в багнюці та лайні

І недолугому мені

Не зрозуміти, але вірю…

 

Одного разу, навесні,

Коли безсилим біля хати,

Чужої, звісно, помирати

Почну тихенько уві сні,

 

Раптово з’являться палати.

Де мудрість дасть мені вина.

Промовить – відпочинь, – вона,

І буде одяг мій латати,

 

Гнилий, наче б/в труна;

Мовляв, ще стане у нагоді,

І зрозумію вже відтоді:

Не я, дорога – головна!

Олександ Виговський – Суїцид 2

 

Суїцид

 

В оселі темно й безпросвітно;
Жахливо, до серцебиття.
Віконне скло у павутинні,
Всередині – лише гниття.

 

Тлін у недопалках, пляшках,
Брудних шкарпетках за стільцем,
У нецензурних письменах
На аркуші під олівцем,

 

У роздумах; токсичних, наче ртуть;
Таких густих, торкнутися кортить.
В свинцевих висновках, а ще
Хлопчині, що під стелею висить.

 

Поквапився, напевно, утекти
Дорогою, яка в один кінець.
На синьому розбухлому лиці
Стирчить язик, неначе прапорець.

 

Шия заклякла, плями на штанах.
Ноги без мешт, шкарпеток теж нема.
В останню мить мо’ усвідомив крах.
Подумав розвернутися, – дарма!

 

Небіжчик був умільцем; спорудив
Надійну переправу в небуття.
У вічності отямився легким,
Без Бога, сигарет і каяття.

 

Втікач на ці дрібниці не зважав.
Напевно, мріяв полюси змінити,
Умить пізнати істину жадав,
А мо’ простіше, – «задовбася» жити.

 

 

 

 

 

“Бомж” vs “Безхатько”

Колись давно, ще на початку ери водолія, накатав російською віршик “Бомж”. Тепер, відповідно тенденцій, з якими абсолютно погоджуюсь, вирішив перекласти державною. Виявилося не легко: інші рими, друга мелодіка, а треба ж якомога ближче до оригіналу. Просто для приколу обидва варіанти. Який кращий?

 

БОМЖ

 

Бог с вами, помогите, люди!
От вас за рубль не убудет.

 

Вам этот рупь – туда-сюда,
А мне сейчас – хлеб и вода.

 

Да, не на воду; на вино.
А что, тебе не всё равно?

 

У каждого своя судьба…
Чья королевна, чья – раба.

 

Моя раба и что теперь?
Может не видно, но поверь :

 

Я тоже был „людьми” когда-то;
Часы «Полёт», ума палата,

 

Свой угол, милая жена…
Прохукал всё, ушла она.

 

Ушла, а мне осталось пить,
А как ещё в подвалах жить?

 

Ты, брат, меня не осуждай,
И не жалей, а лишь подай.

 

Подай, и получи награду,
Для самолюбия отраду,

 

Что ты – не худший из людей,
Я хуже, так что всё о’кей!

 

В нагрузку дам тебе совет:
Вообще ты русский, или нет?

 

А на Руси что говорят?
Не очень зарекайся, брат

 

От горькой водки, от сумы,
От жён неверных, от тюрьмы,

 

От государства, от ментов,
От ста дорог и ста потов.

 

Смотри, деньков моих не густо,
И свято место будет пусто.

 

Возможно, ты его займёшь…
Ну что, копеечку даёшь?

 

Нет, не подашь? Ну, Бог с тобой.
Ты не даёшь, подаст другой.

 

БЕЗХАТЬКО

На Бога, не минайте, друзі!
Погляньте, я у «чорній смузі»!

 

Вам гривня – це туди-сюди;
Мені ж, – окраєць без води.

 

Так, не на воду, на вино.
Тобі хіба не все одно?

 

У кожного своє життя
Не вимагайте каяття.

 

Зачинені усі дверцята
І доленька моя, – триклята.

 

Ричить, кусає наче звір;
Не видно, але ти повір:

 

Я теж нівроку почувався,
Усього мав, на всьому знався,

 

Купив квартиру, одружився,
Але в житті, бач, не прижився.

 

Дружина кинула, пішла;
Когось крутішого знайшла.

 

Я залишився, – забухав!
Пропив житло, все занедбав

 

Чуваче! Ти не проклинай
і не суди, лише подай.
.

Подай, – отримай нагороду,
Потіш свою лиху природу,

 

Що ти – не гірший із людей;
Я гірший, тож усе о’кей.

 

А хоч, пораджу, без образ…
Ти ж наш, а не якийсь Кавказ?

 

У нас говорять на Подолі:
«Не квапся, поспішай поволі;

 

Не зарікайся від суми,
Війни, хвороби чи тюрми,

 

Від оковитої вражини,
Від зради вірної дружини;

 

Від податкової, ментів,
Від ста доріг і ста потів».

 

Дивись, мій вік добіг кінця.
Невдовзі піду до Творця.

 

Тобто, вакансія звільниться
І практикант не забариться.

 

Можливо, ти волієш бути?
Ні? Не бажаєш навіть чути…

 

Тоді копієчку подай.
Теж ні, то ліпше не займай!

 

Не подаси і Бог з тобою!
Подасть он той, що з бородою…

 

Героям Слава!

Героям Слава!

 

Ніч, місяць, Краматорськ, зупинка,

Військовий в строях, що чекав

Армійський транспорт до Ізюму,

Покурюючи «у рукав».

Ще вчора тут гули мотори,

Витала смерть, плескалась лють.

Сьогодні тихо, але тиші

Військові віроньки не ймуть.

Здавалося, усе позаду:

Лампадки, шини, страх, свічки,

Набіги на Верховну Раду,

Загиблі, траурні вінки.

«Хамло» побігло до Ростову;

Забилося, наче тарган,

Умить забуло пихату мову;

Нехай! «Хамла» в довічний «бан».

Тоді здавалось – перемога!

Позаду «Беркут», «тітушня».

Попереду – пряма дорогу

Куди належить, не навмання.

«Здавалося», – подумав хлопець,

Вдивляючись у сіру даль.

Нема машини, а попутка

Не підбере його, на жаль.

Місцеві, як пурпурні ковдри,

Набиті ватою до вух.

Застрягли між соцреалізмом

І хмарами зелених мух.

«На кой» їм ненька Україна?

Подай вугілля та вино,

Дотації, «Донбас-Арену»,

Футбол, кіно і доміно.

«Для чого ми? Бо ж ризикуєм

Під кулями на повний зріст.

Кого, від кого тут рятуєм?» –

Бурчав юнак собі під ніс.

Звісно, боявся

В темну пору

На самоті серед «вовків».

Якщо гуртом, то візьмуть гору,

Зашлють, напевно,

До прабатьків.

Аж раптом, поряд,

Цокіт кроків;

Ніби один іде; та ні – одна;

Дівча напружене

Крадеться нишком.

Нерви натягнуті, наче струна.

Хутко наблизилось, тицьнуло потай

Конвертик згорнутий

Із рук до рук

І миттю «здиміло»

За темним рогом,

Як зачарований, казковий крук.

Коли ж невдовзі

З’явився транспорт,

«Укроп» вмостився і позіхнув,

Згадав про дівчину, дістав цидулку,

Примружив очі та розгорнув.

  • Ну що там «орки»? – спитав колегу

Прямий як двері мотострілець,

  • Хто передав? Якась «німфетка»?

Ну ти «красава», ай молодець!

Натомість хлопець

Безмовно тупився

На коротесенький, нехитрий лист.

Тримав тривалу сценічну паузу.

Мама казали, що має хист.

  • Та що з тобою? – волали друзі,
  • Давай, показуй вже, один за всіх…

Він показав, усі замовкли;

Куди й подівся

Веселий сміх?

На білім аркуші

Простенькі фрази;

Стрімкі та сильні

Неначе лава:

«Ми дочекалися. За вас молилися!

Не залишайте нас! Героям Слава!»