Всі записи автора Alex

Олександр Виговський – Коли схилятимеш коліна…

Пригадав, як років двадцять тому спілкувався з одним академіком, що повернувся з Індії. Він казав, буцімто, індуїсти заздрять християнам і в наступному втіленні мріють переродитися українцями, чехами чи поляками. Не через фінансовий, чи якийсь інший шкурний чинник, а через небажання тисячами років «крутитися» в кармічних циклах, мовляв, краще раз… і «транзитом» у рай, чи пекло))) Ці математичнірозрахунки прагматичних індусів не давали спокою, тож… ось))))

КОЛИ СХИЛЯТИМЕШ КОЛІНА…

Коли схилятимеш коліна
В мечеті, церкві чи костьолі,
Подякуй Богу й власній долі,
Бо ти є саме та людина,
Що там потрібна Вищій волі.

Коли заявиш гучномовно
«Аллах акбар», чи „Отче наш…”,
Душа долатиме віраж
І ти відчуєш, безумовно,
Ось він –одвічний арбітраж.

А ти – обранець, витвір Неба!
Наважся віджбурнути ланцюги;
Якщо „Аллах акбар”, – так треба,
Як „Отче наш”, – то навпаки.

І байдуже, як звеш ти Бога:
Аллахом, Єгова, Христом,
Куди указуєш перстом,
Коли потрібна допомога.
Молись, почують всі – гуртом.

Олександр Виговський – Поети копать у небо…

якось запитали, – що є поезія, для чого ? відповів чесно, – та фіг його зна. максимум, на що стачило фантазії, написати з цього приводу кілька рядків ))):

Поети копають у небо.
Важко їх розуміти.
Вони хочуть їсти воду,
А сало бажають пити.

Замість „окей” у них „добре”,
Замість „ привіт” – „салам”,
І грунт з під лопати сиплють
На голови ангелам.

Олександр Виговський – Доля

з віком хоч-не-хоч починаєш замислюватися про сенс, про долю, про “правильно-не правильно” віршик називається “Доля”. Він наче іронічний, але не без “подвійного дна” .
ДОЛЯ.

По життю одинак,
Тому й легко мені.
Убезпечений завжди
Від зрад та брехні.

До колиски вночі
Не підходив ніколи,
Нервів дарма не хитав,
Не водив дітлахів до школи,

Власне здоро’є не клав
На вівтар бажань дружини,
Тещі не проклинав,
Завжди чомусь вражини.

Друзі? Колись були.
Дуже давно, ще в школі,
Але навіщо мені
Бути в їх вузькому колі?

Бо коло – то замкнений простір,
А я волів за межу.
Тепер ось вільний як бджілка,
Хіба лише не “жу-жу”.

Я вільний від радості, страху,
Добрих чи злих ідей.
Ніколи не дам я маху
Надіючись на людей.

Ніколи мені кохана
У тім’я не встромить рога;
Ніколи на горло не ступить
Зрадливого друга нога.

Я поборов можливість,
Наслідки переміг,
Коли абсолютно свідомо
Подій не прожити зміг.

Нині лежу на одрі
Вдивляючись у небуття,
А розум, як Мефістофель,
Гортає сторінки життя.

Вони потемніли з часом.
Проте, різниці не має,
Коли стародавня тьмяність
На чистий аркуш лягає.

Виходить як в анекдоті:
„Де юре” прожив сто літ,
„Де факто”— не більше десятка.
Все інше – „пшик”… і привіт!

Nurse Making Notes about Sick Patient

Олександр Виговський – Дівоча краса

Днями їхав у маршрутці з Левану, коли в салон увійшли дитинка з мамкою. Мамка – дуже “так собі”, ще й нарвана ( почала кваліфіковано, на “грані фола”, сваритися з водієм). Але раптом поглянув у вічі дитині. Побачив там захват і цілковите обожнювання. Для цієї людинки її “така собі” мамка – найкраща, найгарніша у світі, без жодних застережень, жодних “але”, залізобетонно, з “амінєм” наприкінці. Ніби, звичайна банальна справа, але мене чогось зачепило, скрутило й, урешті, викрутило ось таким віршиком:

Дівчата бувають різними…

Дівчата бувають різними:
Гіркими, солодкими, кислими,
Прямими, пласкими, трикутними,
Добрими, тихими, мутними.

Бувають «з перчинкою», прісними,
Коханими чи ненависними,
Стрункими, товстими, «наріжними»,
Святими, байдужими, грішними,,

М’якими, а потім залізними,
Спеціальними й ненавмисними,
Тупими, гострими, буйними,
Жорсткими, нікчемними, чуйними.

В одному лиш співпадають, –
Негарними не бувають.
Ніколи-ніколи! Завжди
З облич їхніх, – «пити води».

Ви скажете, – моветон!
«Так не буває, пардон» –
Хитне скуфією монах
Без ґудзика на штанах.

А жигало вторить: «Авжеж,
Гасив я чимало «пожеж».
Кажеш, усі гарнюні?
Фігня! Феміністські «нюні»!

Гламурні мажори з котом,
Галдять на дивані гуртом:
«Це точно – «не то пальто»!
Красивих – одна на сто!»

А ще є коханки, дружини,
Тещі, свекрухи-вражини,
Продюсери та балеруни, –
Улюбленці тітки Фортуни.

Вони не погодяться, звісно;
Хто щиро, а хто навмисно.
Правди у кожного власні
Як сорочки квітчасті.

Істина тільки одна!
В серцях проростає вона
Маленьких, безгрішних людей,
Відірваних від грудей.

Спитайте у чад своїх,
– Хто найгарніший за всіх?
Напевно, почуєте «реп»:
– Мама і… Джоні Депп!