Всі записи автора Alex

Олександр Виговський – Капелан

Капелан

 

«Куля прилетіла і… «ага»», –

Гоцало в голові

В реалі – кривавий бій.

Батюшка у траві.

 

Тулиться до землі,

Хоче не чути, не знать:

«двохсотих» наразі два,

Поранених – цілих п’ять.

 

«Куля прилетіла і… «ага»!

«Сепари» йдуть на таран,

А батюшка – не герой.

Батюшку звуть Іван.

 

Колись ієреєм служив

Під Білою, в ес-ем-те.

Великих багатств не нажив,

Але тепер не про те.

 

Бо ж «куля прилетіла і… «ага»,

В країну вдерлась біда!

На тихі води і ясні зорі

Сповзла мордорська орда.

 

До війська пішов ієрей,

Щоб їсти хліб не дарма,

Адже відомо – на фронті

Невіруючих нема.

 

Там куля дурна і… «ага»,

Бій ближній і штаб на дроті.

Палає вогнем БТР,

Волають від болю «трьохсоті».

 

Один з них неподалік,

Стогнав і волів до Оленки.

Аж раптом, неначе фрік,

«Сепар» повзе  із «зеленки».

 

Від несподіванки закляк.

Чекав на кулю й… «ага».

Проте, поборов переляк, –

В одного пробита нога.

 

А другий, втиснутий в траву,

Теж зараз піде «за водою»;

Без зброї, схожий на попа,

На капелана з бородою.

 

А капеланам зброю – зась!

Лиш хрест, його вони несуть.

Тепер ні Бог, ні Мать Його

Від смерті «укрів» не спасуть.

 

Обом «ага» і куля в лоб!

Так просто, наче у кіні,

Наче цукерку в немовляти…

Він в білому, вони – в лайні!

 

Батюшка зиркнув на «укропа»,

А той кивнув на автомат, –

Візьми, мовляв, інакше – жопа!

Рятуй нас, преподобний брат!

 

«Поребрик» не помітив змови.

Витав у хмарах і… «ага».

Прицілився у молодого,

В якого зламана нога.

 

А це що? Постріл? Біль, судоми,

Неначе всесвіт чорна рана.

В останнє гад угледів… смерть

У образі отця Івана.

 

 

 

Cтарий художник

Старий художник

 

Старий художник на алеї,

Де час від часу галереї

Для відчіпного робить мер

Ще від часів УРСР,

 

Наче Сизиф, – туди-сюди.

Пів дня без їжі та води

Біля пейзажів коло тину,

Поробок з бронзи та бурштину.

 

Туди-сюди. До всіх: «Привіт,

Ви як? Чудово! Білий світ

Такий чудовий, білий, ясний,

Такий невиправно прекрасний,

 

Що всіх волію обійняти.

Чи не бажаєте придбати

Ось цю картину про весну?

Це триптих, – але хоч одну?

 

Ні? Ну, таке… Просто спитав.

Не дорого б її віддав.

А може цю, – «Блакитне небо»?

Теж ні? Про небо вам не треба.

 

Шкода. Ну що ж, нехай щастить».

І вже до іншого летить:

«Вітаю! Добре, слава Богу.

Ось, маю дещо на вимогу…»

 

І так щодня, із року в рік,

Посеред міста, наче фрік,

Наче недомилок у душі,

Чи водолаз посеред суші.

 

А нещодавно, на алеї

Де час від часу галереї

Для відчіпного робить мер

Ще від часів УРСР,

 

Я не побачив дідугана.

Подумав, мінімум догана

Нудному наче дощ митцю

За тишу правильну оцю,

 

За вільний доступ до café,

За забулдигу «під шафе».

Що замістив собой картину,

На п’ятачку напроти тину.

 

А згодом стало зрозуміло –

Помер старий. Велике діло.

Помер і ладно, всі помруть.

Назад, на жаль, не повернуть.

 

Навіщо? У новій оселі

Його пейзажі невеселі,

Наче гарячі пиріжки

Гребуть архангели-дружки.

 

У місті також – слава Богу!

Прокладено нову дорогу;

Всім вистачає ковбаси,

Хіба що зменшилось краси.

 

Це, звісно, лірика  лише –

Порожня, як усі кліше.

Проте, тепер себе кляну,

Що не придбав його весну.

 

Олександр Виговський