Архів категорії: Виговський “без купюр”

Книги автора

Олександр Виговський – Нація

Слово “нація” довгі роки було під забороною. В Україні найбільше, наче українська нація щось більш негативне, ніж, наприклад, “кавказька”))). Ніколи не розумів… і не сприймав… Українська нація була, є і буде. Кому не подобається, – ПТН ПНХ)))

Нація

Така ми нація, жива!
Найкраще вмієм виживати;
Ще, танцювати гопака,
Горілку пити і співати?

Спроможні довго обирати
Між бойовими й холостими,
Убогому на пляшку дати,
А вмерти хутко, молодими.

Уміємо ворогувати
З найліпшим другом… до могили;
За тридцять срібних продавати
Братів, з якими хліб ділили.

Ми довіряєм віртуально,
Рахуєм грошики чужі,
Любити ближніх – не реально,
В кишенях носимо ножі.

На владу завжди наплювати.
Анархія – наша „нірвана”.
Нам би на себе гарувати,
Але ж не звикли ми без пана.

Мабуть, раніш так не було,
І завжди так не має бути.
Життя нас сильно повело
І мусить вивести у люди.

Бог від початку світу мав
Таку цікавинку у звичках:
Кого любив, того тримав
В жорстких, колючих рукавичка

Настане час; злодійка-доля
Дозволить нам вдихнути волі,
Засяє втомлений народ
Як блискавка у чистім полі.

Тоді, нарешті, без образи
Під булаву зберуться діти,
За рідну Неньку не для фрази
Гуртом від серця порадіти…

У майбутті, де повні ріки
Течуть медами, не водою,
Ми позабудемо про ліки,
Бо не шукатимемо болю.

Там не потрібно буде зброї,
Бо зраду діжками не п’ють,
І не вмиратимуть герої…
Свідомі люди не дадуть.

Олександр Виговський – П’яниці…

Їх намагаються ігнорувати, або не помічати. А вони – великий пласт альтернативної культури і моралі. були, є й нікуди не дінуться, навіть заради спокою добропорядного суспільства…

П’яниці

П’яниці не люблять світла,
Знати його не бажають.
Вдень у дзеркалі видно
Тих, кого зневажають.

На самотності завжди одружені,
Навіть паспорта часто не мають.
Вони – ізгої напружені,
Як Атланти, що пекло тримають.

Не дивлячись прямо у вічі,
Сором за хамством ховаючи,
Гривню докласти просять,
На друзки себе ламаючи.

Ідучи до мети невисокої,
Вони вільні від культу власності, –
Справжнісінькі комуністи,
Діогени сучасності.

На поминках за братом по духу,
У куточку тихенько сумують;
І тільки вклавши «літруху»,
Себе уже не гальмують.

В танок відчайдушний пускаються
Зі смертю, що їм – як сестра.
Бо краще за всіх розуміють:
Усе навколо – мара.

Не сваріться на них, православні,
Навіть якщо помиляються;
Вони ж як біблійні Лазарі
Заради Бога валяються.

Олександр Виговський – Коли схилятимеш коліна…

Пригадав, як років двадцять тому спілкувався з одним академіком, що повернувся з Індії. Він казав, буцімто, індуїсти заздрять християнам і в наступному втіленні мріють переродитися українцями, чехами чи поляками. Не через фінансовий, чи якийсь інший шкурний чинник, а через небажання тисячами років «крутитися» в кармічних циклах, мовляв, краще раз… і «транзитом» у рай, чи пекло))) Ці математичнірозрахунки прагматичних індусів не давали спокою, тож… ось))))

КОЛИ СХИЛЯТИМЕШ КОЛІНА…

Коли схилятимеш коліна
В мечеті, церкві чи костьолі,
Подякуй Богу й власній долі,
Бо ти є саме та людина,
Що там потрібна Вищій волі.

Коли заявиш гучномовно
«Аллах акбар», чи „Отче наш…”,
Душа долатиме віраж
І ти відчуєш, безумовно,
Ось він –одвічний арбітраж.

А ти – обранець, витвір Неба!
Наважся віджбурнути ланцюги;
Якщо „Аллах акбар”, – так треба,
Як „Отче наш”, – то навпаки.

І байдуже, як звеш ти Бога:
Аллахом, Єгова, Христом,
Куди указуєш перстом,
Коли потрібна допомога.
Молись, почують всі – гуртом.

Олександр Виговський – Поети копать у небо…

якось запитали, – що є поезія, для чого ? відповів чесно, – та фіг його зна. максимум, на що стачило фантазії, написати з цього приводу кілька рядків ))):

Поети копають у небо.
Важко їх розуміти.
Вони хочуть їсти воду,
А сало бажають пити.

Замість „окей” у них „добре”,
Замість „ привіт” – „салам”,
І грунт з під лопати сиплють
На голови ангелам.

Олександр Виговський – Доля

з віком хоч-не-хоч починаєш замислюватися про сенс, про долю, про “правильно-не правильно” віршик називається “Доля”. Він наче іронічний, але не без “подвійного дна” .
ДОЛЯ.

По життю одинак,
Тому й легко мені.
Убезпечений завжди
Від зрад та брехні.

До колиски вночі
Не підходив ніколи,
Нервів дарма не хитав,
Не водив дітлахів до школи,

Власне здоро’є не клав
На вівтар бажань дружини,
Тещі не проклинав,
Завжди чомусь вражини.

Друзі? Колись були.
Дуже давно, ще в школі,
Але навіщо мені
Бути в їх вузькому колі?

Бо коло – то замкнений простір,
А я волів за межу.
Тепер ось вільний як бджілка,
Хіба лише не “жу-жу”.

Я вільний від радості, страху,
Добрих чи злих ідей.
Ніколи не дам я маху
Надіючись на людей.

Ніколи мені кохана
У тім’я не встромить рога;
Ніколи на горло не ступить
Зрадливого друга нога.

Я поборов можливість,
Наслідки переміг,
Коли абсолютно свідомо
Подій не прожити зміг.

Нині лежу на одрі
Вдивляючись у небуття,
А розум, як Мефістофель,
Гортає сторінки життя.

Вони потемніли з часом.
Проте, різниці не має,
Коли стародавня тьмяність
На чистий аркуш лягає.

Виходить як в анекдоті:
„Де юре” прожив сто літ,
„Де факто”— не більше десятка.
Все інше – „пшик”… і привіт!

Nurse Making Notes about Sick Patient

Олександр Виговський – Дівоча краса

Днями їхав у маршрутці з Левану, коли в салон увійшли дитинка з мамкою. Мамка – дуже “так собі”, ще й нарвана ( почала кваліфіковано, на “грані фола”, сваритися з водієм). Але раптом поглянув у вічі дитині. Побачив там захват і цілковите обожнювання. Для цієї людинки її “така собі” мамка – найкраща, найгарніша у світі, без жодних застережень, жодних “але”, залізобетонно, з “амінєм” наприкінці. Ніби, звичайна банальна справа, але мене чогось зачепило, скрутило й, урешті, викрутило ось таким віршиком:

Дівчата бувають різними…

Дівчата бувають різними:
Гіркими, солодкими, кислими,
Прямими, пласкими, трикутними,
Добрими, тихими, мутними.

Бувають «з перчинкою», прісними,
Коханими чи ненависними,
Стрункими, товстими, «наріжними»,
Святими, байдужими, грішними,,

М’якими, а потім залізними,
Спеціальними й ненавмисними,
Тупими, гострими, буйними,
Жорсткими, нікчемними, чуйними.

В одному лиш співпадають, –
Негарними не бувають.
Ніколи-ніколи! Завжди
З облич їхніх, – «пити води».

Ви скажете, – моветон!
«Так не буває, пардон» –
Хитне скуфією монах
Без ґудзика на штанах.

А жигало вторить: «Авжеж,
Гасив я чимало «пожеж».
Кажеш, усі гарнюні?
Фігня! Феміністські «нюні»!

Гламурні мажори з котом,
Галдять на дивані гуртом:
«Це точно – «не то пальто»!
Красивих – одна на сто!»

А ще є коханки, дружини,
Тещі, свекрухи-вражини,
Продюсери та балеруни, –
Улюбленці тітки Фортуни.

Вони не погодяться, звісно;
Хто щиро, а хто навмисно.
Правди у кожного власні
Як сорочки квітчасті.

Істина тільки одна!
В серцях проростає вона
Маленьких, безгрішних людей,
Відірваних від грудей.

Спитайте у чад своїх,
– Хто найгарніший за всіх?
Напевно, почуєте «реп»:
– Мама і… Джоні Депп!

 

Олександр Виговський – Поет і куля – 2

У вісімнадцятому вирішив видати поетичну збірочку. Раніше римоплітство вважав справою дурною , зайвою та застарілою на кшталт вуличних телефонів-автоматів. Проте, останнім часом змінив ставлення. Напевно старію і починаю проявляти перші ознаки маразму. В цьому контексті переклав кілька старих віршиків, які писалися російською. Достойно виходить не завжди, але сам процес цікавий, подібний до відгадування логічних загадок чи ребусів.

ПОЭТ И ПУЛЯ.

Пуля шальная гуляла-летала,
Ветер сонеты ей в уши свистел.
Пуля окрестности обозревала
Как вольный художник, когда не у дел.

Пулю выстрелил, между делом,
В боях измученный автомат.
Руководясь фронтовым беспределом,
Шмальнул прямо в небо, разок, наугад!

Теперь летает дура без дела,
А дело-то важное, хоть умри:
Нагло вонзившись в живое тело,
Рвать на куски его изнутри.

Как раз недалёко поэт украдкой
От командира стишки «крапал»,
Слившись в одно с походной тетрадкой,
Пока на привале отряд отдыхал.

Вечер осенний, закат и птица
В небе крылами ловила поток.
Только убитый мог не восхититься,
Юный художник точно не мог.

И тут его романтический разум
Вздыбился в тесной солдатской траншее.
Все эти ужасы фронта разом
Удавкой стянулисть на тонкой шее.

Солдатику требовалось подышать,
Поэтам не дышиться на войне.
Ему бы в детство сейчас убежать,
Всего на минутку, хотя бы во сне.

Поэт распрямился солнца вдохнуть.
Тут пуля шальная нашла его грудь,
Но глядя в закат он успел прохрипеть:
«Красиво – то как, просто хочется петь!»

Поет і куля – 2

Куля шалена гуляла-літала.
Вітер насвистував про турботи.
Куля околиці оглядала
Як вільний художник, коли без роботи.

Кулю випустив світ за очі
Війною змучений автомат.
«Шмальнув» у небо не проти ночі,
А по обіді, разок, невпопад.

Тепер гасає дурепа без діла!
А діло важливе – сімейна справа:
Хутко знайти безневинне тіло
І шматувати зліва та справа.

Якраз недалечко вояк таємно
Від командира вірші «крапав»,
Вгору підносячись виром натхнення,
Коли на привалі загін спочивав.

Сонце зимове, мороз і заграва,
Хмарки на небі, рожевий сніг…
Тільки мертвий міг не зважати;
Залюблений мрійник точно не міг!

Раптом тендітний юнацький розум
Здибився, наче булатна кобила.
Всі ці красоти Донбасу разом
Перевернули «гуманофіла».

Умить закортіло вдихнути «по вуха».
Поетам не дихається на війні:
Сморід від трупів, кіптява, задуха;
Весь час на пузі, по шию в багні.

Хлоп розпрямився сонця вдихнути,
Тут куля скажена знайшла його груди;
І замість в останнє щось прохрипіти,
Захоплено мовив: «Краса! Очманіти…»

Олександр Виговський – Моя дорога…

МОЯ  ДОРОГА

 

Переді мною бита путь

П’яниць, пророків і скопців,

Уся щербата від рубців;

Не зупинитись, не звернуть.

 

З десяток стартів, сто кінців

Позаду. В розпачі волаю,

На власну долю нарікаю,

Яскраво сіру від синців.

 

І знов дорогою без краю

Іду. Інакше не умію.

Чи голодую, чи хворію

Іду. Навіщо? Сам не знаю.

 

Мабуть, не тою мірой мірю.

Іду, в багнюці та лайні

І недолугому мені

Не зрозуміти, але вірю…

 

Одного разу, навесні,

Коли безсилим біля хати,

Чужої, звісно, помирати

Почну тихенько уві сні,

 

Раптово з’являться палати.

Де мудрість дасть мені вина.

Промовить – відпочинь, – вона,

І буде одяг мій латати,

 

Гнилий, наче б/в труна;

Мовляв, ще стане у нагоді,

І зрозумію вже відтоді:

Не я, дорога – головна!

Олександ Виговський – Суїцид 2

 

Суїцид

 

В оселі темно й безпросвітно;
Жахливо, до серцебиття.
Віконне скло у павутинні,
Всередині – лише гниття.

 

Тлін у недопалках, пляшках,
Брудних шкарпетках за стільцем,
У нецензурних письменах
На аркуші під олівцем,

 

У роздумах; токсичних, наче ртуть;
Таких густих, торкнутися кортить.
В свинцевих висновках, а ще
Хлопчині, що під стелею висить.

 

Поквапився, напевно, утекти
Дорогою, яка в один кінець.
На синьому розбухлому лиці
Стирчить язик, неначе прапорець.

 

Шия заклякла, плями на штанах.
Ноги без мешт, шкарпеток теж нема.
В останню мить мо’ усвідомив крах.
Подумав розвернутися, – дарма!

 

Небіжчик був умільцем; спорудив
Надійну переправу в небуття.
У вічності отямився легким,
Без Бога, сигарет і каяття.

 

Втікач на ці дрібниці не зважав.
Напевно, мріяв полюси змінити,
Умить пізнати істину жадав,
А мо’ простіше, – «задовбася» жити.

 

 

 

 

 

“Бомж” vs “Безхатько”

Колись давно, ще на початку ери водолія, накатав російською віршик “Бомж”. Тепер, відповідно тенденцій, з якими абсолютно погоджуюсь, вирішив перекласти державною. Виявилося не легко: інші рими, друга мелодіка, а треба ж якомога ближче до оригіналу. Просто для приколу обидва варіанти. Який кращий?

 

БОМЖ

 

Бог с вами, помогите, люди!
От вас за рубль не убудет.

 

Вам этот рупь – туда-сюда,
А мне сейчас – хлеб и вода.

 

Да, не на воду; на вино.
А что, тебе не всё равно?

 

У каждого своя судьба…
Чья королевна, чья – раба.

 

Моя раба и что теперь?
Может не видно, но поверь :

 

Я тоже был „людьми” когда-то;
Часы «Полёт», ума палата,

 

Свой угол, милая жена…
Прохукал всё, ушла она.

 

Ушла, а мне осталось пить,
А как ещё в подвалах жить?

 

Ты, брат, меня не осуждай,
И не жалей, а лишь подай.

 

Подай, и получи награду,
Для самолюбия отраду,

 

Что ты – не худший из людей,
Я хуже, так что всё о’кей!

 

В нагрузку дам тебе совет:
Вообще ты русский, или нет?

 

А на Руси что говорят?
Не очень зарекайся, брат

 

От горькой водки, от сумы,
От жён неверных, от тюрьмы,

 

От государства, от ментов,
От ста дорог и ста потов.

 

Смотри, деньков моих не густо,
И свято место будет пусто.

 

Возможно, ты его займёшь…
Ну что, копеечку даёшь?

 

Нет, не подашь? Ну, Бог с тобой.
Ты не даёшь, подаст другой.

 

БЕЗХАТЬКО

На Бога, не минайте, друзі!
Погляньте, я у «чорній смузі»!

 

Вам гривня – це туди-сюди;
Мені ж, – окраєць без води.

 

Так, не на воду, на вино.
Тобі хіба не все одно?

 

У кожного своє життя
Не вимагайте каяття.

 

Зачинені усі дверцята
І доленька моя, – триклята.

 

Ричить, кусає наче звір;
Не видно, але ти повір:

 

Я теж нівроку почувався,
Усього мав, на всьому знався,

 

Купив квартиру, одружився,
Але в житті, бач, не прижився.

 

Дружина кинула, пішла;
Когось крутішого знайшла.

 

Я залишився, – забухав!
Пропив житло, все занедбав

 

Чуваче! Ти не проклинай
і не суди, лише подай.
.

Подай, – отримай нагороду,
Потіш свою лиху природу,

 

Що ти – не гірший із людей;
Я гірший, тож усе о’кей.

 

А хоч, пораджу, без образ…
Ти ж наш, а не якийсь Кавказ?

 

У нас говорять на Подолі:
«Не квапся, поспішай поволі;

 

Не зарікайся від суми,
Війни, хвороби чи тюрми,

 

Від оковитої вражини,
Від зради вірної дружини;

 

Від податкової, ментів,
Від ста доріг і ста потів».

 

Дивись, мій вік добіг кінця.
Невдовзі піду до Творця.

 

Тобто, вакансія звільниться
І практикант не забариться.

 

Можливо, ти волієш бути?
Ні? Не бажаєш навіть чути…

 

Тоді копієчку подай.
Теж ні, то ліпше не займай!

 

Не подаси і Бог з тобою!
Подасть он той, що з бородою…