Архів категорії: Виговський “без купюр”

Книги автора

Розстрига

 

На паперті мокра кружка,

А під очима, – синє,

Шапка у драних заплатах,

Дірка на коліні.

 

Колишні колеги, монахи,

Туплять погляди долу,

А істино православні

Обходять розстригу по колу.

 

Тітка Палашка матляє

Ганчіркою перед ізгоєм.

Вона його зневажає,

Вважає розстригу гоєм.

 

І предстоятель вважає.

Зважте, раніше дружили.

Знати його не бажає,

Хоч поряд у келіях жили.

 

Навіть церковні собаки

Дивляться на розстригу,

Наче він винен душу

І викреслений із Книги.

 

Натомість зацькований хлоп

Плакав внутрішнім плачем.

Для нього ця дійсність – потоп,

А він під водою наче.

 

Ну, так, помилився, не зміг

Бути «сіллю землі».

Обрав дорогу розстриг

З недоїдками на столі.

 

На цю картину з Небес

Дивилися янголи.

Викликав інтерес

Вогник серед імли.

 

Цілодобова імла,

Всюди замки на гратах,

Аж раптом, – промінчик один

Із шапки у драних заплатах.

 

Розстрига світився вдень,

Молився за вся і всіх:

За друзів і ворогів,

За хворих, мертвих, живих.

 

Скажете, – дивина?

Не часто, але буває, –

Все, що тут не таке

З Неба таким виглядає.

 

Олександр Виговський – Прекрасні мерці

Прекрасні мерці

 

Одні звуть лева царем планети,

А інші проти, бо, – як же так?

Незгідні чубляться, гострять багнети

Наче динамівці на бренд «Спартак».

 

Одні говорять: «Кити найбільші,

За ними першість, розум і міць».

Їм опонують вже другі інші,

Думають, – тьху на вас і кажуть: «Тиць…,

 

Кити та леви – лише тварини!

Дурні як пробки, як «білий шум».

Ті інші, перших не поважають

І ображають, беруть на глум.

 

Жива людина – вінець творіння,

Ось де «верхівка» і колорит,

В ній інтелект, завзяття, вміння

Розбудувати свій білий світ.

 

Свої дороги, мости, будинки..

Не випадково і неспроста

Їй все вдається::авто, ай-фони,

Бікіні, бомби, фрі-ланс, міста.

 

Поблизу кожного такого міста

Та навіть в тих місцях, де їх нема

Лежать не пагорби, не тільки пагорби,

Стоїть не спека і не тюрма,

 

А мега-мега і мегаполіси,

Де «проживає» колишній люд,

Іх «хмарочоси» зростають в нетрі;

Ну-у, відрізняються від наших споруд.

 

Їхня культура стотисячолітня,

Тягнеться звідси до пекла і раю.

Там  Мойсей, Соломон, маршал Жуков,

Леся, Шевченко, Іуда. Вважаю

 

Мертві – справжній вінець творіння,

Остання ланка у ланцюзі.

Усі там будемо, не сумнівайтеся,

З «лівою» биркою  на правій нозі.

 

Тож не шукаймо собі найперших.

Вони найкращі, тобто, всі ми.

Усі народжені мусять приставитись

За допомоги, або самі.

 

На цьому світі панують мертві,

На тому також, – це ж не секрет.

Вони завершені, відтак довершені,

А досконалість – пріоритет.

 

 

 

Олександр Виговський – Двадцять вісім…

Віршик про двадцять вісьмох дядьків, що наважились стріляти по “Беркуту” у відповідь. фактично, вони зробили перемогу, повернули історію в інший бік. Віршик присвячується одному з 28 – Андрію Іванову, – який нещодавно помер від інфаркту Земля йому пухом…

Двадцять вісім

Двадцяте лютого лютує холодом,
А на Майдані – пекло сірчане.
Церковні дзвони як в душу молотом
І по Хрещатику йдуть прочани.

Їх не десятки, навіть не сотні, –
Десятки тисяч з усіх усюд,
Наче пожива для приісподні, –
Щирий, беззбройний, наївний люд.

Розумники попереджали, –
Менти стрілятимуть, ймовірно, вб’ють.
Дурні кияни та галичани
Мудрим розумникам віри не ймуть.

Як на заклання йдуть під кулі,
Пірнають просто у сизий дим.
Потай крутять за спинами дулі,
А часом хрестяться, бо ж гримнув грім.

Такі нікчемні, дурні, сміливі!
Такі… попадали, волають: «Ах»!
На чорній площі менти лайливі
Лютують, палять і сіють жах!

Здавалося, – ось-ось зачистять.
Хто їм завадить, який загін?
І тут – увага, – три жирні крапки,
Що скоро змінять незмінний плин.

В будівлі білій за колонадою
На верхніх поверхах – чоловіки.
Всього двадцять вісім, такі знервовані
І не від холоду в них дрижаки.

На мармуровій підлозі – рушниці.
Мисливські, звісно, але усе ж….
Хлопці дивилися собі у душі
І в їхніх душах не було меж.

У їхніх душах луна* безмежність,
Жага до помсти і до війни.
На мертвій площі – загиблі друзі,
Батьки, товариші, младі сини!

– Чи ми готові?, – спитав кремезний
Сивий як бринза вусатий дід.
– Так, ми готові, – почув натомість, –
– Полити кров’ю цей гололід.

– Треба полити чужою кров’ю,
Своєї вдосталь пролили.
Потвори думають, – усе в порядку,
Що вже, фактично, перемогли.

А ми покажемо, що готові
Не тільки вмерти. Хай Бог простить!
Нехай порвуться «пукани» їхні,
Ментівський розум хай закипить.

Тож перехрестимось, побратими,
Прошепотімо свій «Отче наш»,
А потім зброю візьмемо в руки
І гайда разом «на абордаж»!

Усі погодились, всі двадцять вісім;
Пальнули залпом, знову і знов.
Старлей мордатий застиг у ступорі, –
Звідки взялася ця нелюбов?

Він же нічого, просто служба:
Товкти, калічити, мордувать!
Тут головне, щоб «терпили» терпіли,
А не стріляли в ментів… їхню мать!

Ні, лейтенант принципово не згоден!
Вбити? Будь ласка, але не вмирать
У розквіті літ за якогось «азірова»,
Хай він іздохне, мать-перемать!

Вже за годину з Майдану знялася
До смерті залякана «беркутня».
Там двадцять вісім стріляють на враження,
Часом влучають. Що за фігня?

Так несподівано світ розвернувся.
Гопники кинулись навтьоки,
З київських пагорбів просто на північ,
Або за «порєбрік», на схід, навпаки.

Згодом, за кілька років по тому,
Ті, хто посіли тепленькі стільці,
Прагнуть судити «стрілецьку сотню»,
Щільно тримати «на олівці».

Чому їх, навіщо? Слушне питання.
Кажуть, що так уникають напруги.
Насправді ж історію творять романтики,
А «витворяють» за ними … другі.

Олександр Виговський – Дай Боже…

Дай Боже…

Життя пройти – не поле подолати,
Не папіроскою чадити, чи кадилом,
Не плюнути на землю, не розтерти,
Не обізвати ближнього «мудилом».

Життя пройти, – не красти, Боже збав,
Не зарікатися, не їсти шаурму,
А треба не поспати, не поспи –
Чай з цигарками за паркан в тюрму.

Життя пройди, щоб легко не було.
А це нелегко, але вкрай важливо, –
Товаришу запійному кредит,
Що повернути буде неможливо.

Цукерки дітям, а жінкам – троянд.
І тільки так, нехай весь всесвіт плаче!
Дай Боже з жертвою на «ти»,
А з катом щоб на «ти», – тим паче.

Дай Боже цноти, простоти,
І чорну правду дай, і білу милість;
Сумління від подряпин вберегти
І не впустити в душу сіру хтивість.

Дай Боже не убити, – сотворить,
Не загубитися, джерельну воду пити,
Дарма не сподіватись, не просить,
Натомість вірити, надіятись, любити..

Дай Боже давню лампу віднайти,
На вільну волю відпустити джина;
Дружину як зіницю стерегти.
А як інакше? Бо вона ж… дружина.

Дай Боже сил у боротьбі,
Холодний розум, мудрість, чисті руки;
Зарубки залишити по собі,
Себе не залишати на поруки.

Дай Боже так! Амінь. Амінь.
Хай Дух Святий до справи будить, –
За щирі прагнення дає,
Не забирає і не судить.

Олександр Виговський – Не стріляй, “беркуток”

Не стріляй, «беркуток»

 

Гей, «беркуток», припини

Бути одним із загону.

Сьогодні, прицілившись, пригадай

Номер свого телефону.

 

 

Не забувай – у тебе теж

Мати, дружина та діти.

Якщо сьогодні натиснеш гачок,

Як будеш завтра жити?

 

 

Перед тобою бо – не юрба,

А тисяча тисяч людей.

У кожного розум і Божий дар

І тисяча тисяч ідей.

 

 

У кожного серце, і в тих серцях

Віра, любов і надія.

У кожного доля своя і життя,

А в ньому – прекрасна мрія.

 

 

Гей, не стріляй у власний народ

Кривдой народ не синити.

Якщо сьогодні натиснеш на смерть,

Як зможеш далі жити?

 

 

Як себе виправдаєш тоді,

Наодинці із пляшкою „ З перцем”,

Бо влучиш не у фанерну мішень,

А в душу із розумом й серцем

 

 

Вона співвітчизна твоїй душі,

Друг друга твого, твій брат.

Містична вершина світобудови,

Не тільки електорат.

 

 

 

Може, вона – твій товариш-сусід,

Кулі ж летять навмання,

З яким учора добряче хильнув,

Цілуючись „ на коня”?

 

 

Може вона – старий викладач,

Навчає твоїх дітей

Любові до рідного краю свого

І до усіх людей.

 

 

Можливо вона – саме я.

Чи раду собі даєш,

Що я тобі зробив,

Чому ти мене уб’єш?

Олександр Виговський – Капелан

Капелан

 

«Куля прилетіла і… «ага»», –

Гоцало в голові

В реалі – кривавий бій.

Батюшка у траві.

 

Тулиться до землі,

Хоче не чути, не знать:

«двохсотих» наразі два,

Поранених – цілих п’ять.

 

«Куля прилетіла і… «ага»!

«Сепари» йдуть на таран,

А батюшка – не герой.

Батюшку звуть Іван.

 

Колись ієреєм служив

Під Білою, в ес-ем-те.

Великих багатств не нажив,

Але тепер не про те.

 

Бо ж «куля прилетіла і… «ага»,

В країну вдерлась біда!

На тихі води і ясні зорі

Сповзла мордорська орда.

 

До війська пішов ієрей,

Щоб їсти хліб не дарма,

Адже відомо – на фронті

Невіруючих нема.

 

Там куля дурна і… «ага»,

Бій ближній і штаб на дроті.

Палає вогнем БТР,

Волають від болю «трьохсоті».

 

Один з них неподалік,

Стогнав і волів до Оленки.

Аж раптом, неначе фрік,

«Сепар» повзе  із «зеленки».

 

Від несподіванки закляк.

Чекав на кулю й… «ага».

Проте, поборов переляк, –

В одного пробита нога.

 

А другий, втиснутий в траву,

Теж зараз піде «за водою»;

Без зброї, схожий на попа,

На капелана з бородою.

 

А капеланам зброю – зась!

Лиш хрест, його вони несуть.

Тепер ні Бог, ні Мать Його

Від смерті «укрів» не спасуть.

 

Обом «ага» і куля в лоб!

Так просто, наче у кіні,

Наче цукерку в немовляти…

Він в білому, вони – в лайні!

 

Батюшка зиркнув на «укропа»,

А той кивнув на автомат, –

Візьми, мовляв, інакше – жопа!

Рятуй нас, преподобний брат!

 

«Поребрик» не помітив змови.

Витав у хмарах і… «ага».

Прицілився у молодого,

В якого зламана нога.

 

А це що? Постріл? Біль, судоми,

Неначе всесвіт чорна рана.

В останнє гад угледів… смерть

У образі отця Івана.

 

 

 

Cтарий художник

Старий художник

 

Старий художник на алеї,

Де час від часу галереї

Для відчіпного робить мер

Ще від часів УРСР,

 

Наче Сизиф, – туди-сюди.

Пів дня без їжі та води

Біля пейзажів коло тину,

Поробок з бронзи та бурштину.

 

Туди-сюди. До всіх: «Привіт,

Ви як? Чудово! Білий світ

Такий чудовий, білий, ясний,

Такий невиправно прекрасний,

 

Що всіх волію обійняти.

Чи не бажаєте придбати

Ось цю картину про весну?

Це триптих, – але хоч одну?

 

Ні? Ну, таке… Просто спитав.

Не дорого б її віддав.

А може цю, – «Блакитне небо»?

Теж ні? Про небо вам не треба.

 

Шкода. Ну що ж, нехай щастить».

І вже до іншого летить:

«Вітаю! Добре, слава Богу.

Ось, маю дещо на вимогу…»

 

І так щодня, із року в рік,

Посеред міста, наче фрік,

Наче недомилок у душі,

Чи водолаз посеред суші.

 

А нещодавно, на алеї

Де час від часу галереї

Для відчіпного робить мер

Ще від часів УРСР,

 

Я не побачив дідугана.

Подумав, мінімум догана

Нудному наче дощ митцю

За тишу правильну оцю,

 

За вільний доступ до café,

За забулдигу «під шафе».

Що замістив собой картину,

На п’ятачку напроти тину.

 

А згодом стало зрозуміло –

Помер старий. Велике діло.

Помер і ладно, всі помруть.

Назад, на жаль, не повернуть.

 

Навіщо? У новій оселі

Його пейзажі невеселі,

Наче гарячі пиріжки

Гребуть архангели-дружки.

 

У місті також – слава Богу!

Прокладено нову дорогу;

Всім вистачає ковбаси,

Хіба що зменшилось краси.

 

Це, звісно, лірика  лише –

Порожня, як усі кліше.

Проте, тепер себе кляну,

Що не придбав його весну.

 

Олександр Виговський

Олександр Виговський – Нація

Слово “нація” довгі роки було під забороною. В Україні найбільше, наче українська нація щось більш негативне, ніж, наприклад, “кавказька”))). Ніколи не розумів… і не сприймав… Українська нація була, є і буде. Кому не подобається, – ПТН ПНХ)))

Нація

Така ми нація, жива!
Найкраще вмієм виживати;
Ще, танцювати гопака,
Горілку пити і співати?

Спроможні довго обирати
Між бойовими й холостими,
Убогому на пляшку дати,
А вмерти хутко, молодими.

Уміємо ворогувати
З найліпшим другом… до могили;
За тридцять срібних продавати
Братів, з якими хліб ділили.

Ми довіряєм віртуально,
Рахуєм грошики чужі,
Любити ближніх – не реально,
В кишенях носимо ножі.

На владу завжди наплювати.
Анархія – наша „нірвана”.
Нам би на себе гарувати,
Але ж не звикли ми без пана.

Мабуть, раніш так не було,
І завжди так не має бути.
Життя нас сильно повело
І мусить вивести у люди.

Бог від початку світу мав
Таку цікавинку у звичках:
Кого любив, того тримав
В жорстких, колючих рукавичка

Настане час; злодійка-доля
Дозволить нам вдихнути волі,
Засяє втомлений народ
Як блискавка у чистім полі.

Тоді, нарешті, без образи
Під булаву зберуться діти,
За рідну Неньку не для фрази
Гуртом від серця порадіти…

У майбутті, де повні ріки
Течуть медами, не водою,
Ми позабудемо про ліки,
Бо не шукатимемо болю.

Там не потрібно буде зброї,
Бо зраду діжками не п’ють,
І не вмиратимуть герої…
Свідомі люди не дадуть.

Олександр Виговський – П’яниці…

Їх намагаються ігнорувати, або не помічати. А вони – великий пласт альтернативної культури і моралі. були, є й нікуди не дінуться, навіть заради спокою добропорядного суспільства…

П’яниці

П’яниці не люблять світла,
Знати його не бажають.
Вдень у дзеркалі видно
Тих, кого зневажають.

На самотності завжди одружені,
Навіть паспорта часто не мають.
Вони – ізгої напружені,
Як Атланти, що пекло тримають.

Не дивлячись прямо у вічі,
Сором за хамством ховаючи,
Гривню докласти просять,
На друзки себе ламаючи.

Ідучи до мети невисокої,
Вони вільні від культу власності, –
Справжнісінькі комуністи,
Діогени сучасності.

На поминках за братом по духу,
У куточку тихенько сумують;
І тільки вклавши «літруху»,
Себе уже не гальмують.

В танок відчайдушний пускаються
Зі смертю, що їм – як сестра.
Бо краще за всіх розуміють:
Усе навколо – мара.

Не сваріться на них, православні,
Навіть якщо помиляються;
Вони ж як біблійні Лазарі
Заради Бога валяються.

Олександр Виговський – Коли схилятимеш коліна…

Пригадав, як років двадцять тому спілкувався з одним академіком, що повернувся з Індії. Він казав, буцімто, індуїсти заздрять християнам і в наступному втіленні мріють переродитися українцями, чехами чи поляками. Не через фінансовий, чи якийсь інший шкурний чинник, а через небажання тисячами років «крутитися» в кармічних циклах, мовляв, краще раз… і «транзитом» у рай, чи пекло))) Ці математичнірозрахунки прагматичних індусів не давали спокою, тож… ось))))

КОЛИ СХИЛЯТИМЕШ КОЛІНА…

Коли схилятимеш коліна
В мечеті, церкві чи костьолі,
Подякуй Богу й власній долі,
Бо ти є саме та людина,
Що там потрібна Вищій волі.

Коли заявиш гучномовно
«Аллах акбар», чи „Отче наш…”,
Душа долатиме віраж
І ти відчуєш, безумовно,
Ось він –одвічний арбітраж.

А ти – обранець, витвір Неба!
Наважся віджбурнути ланцюги;
Якщо „Аллах акбар”, – так треба,
Як „Отче наш”, – то навпаки.

І байдуже, як звеш ти Бога:
Аллахом, Єгова, Христом,
Куди указуєш перстом,
Коли потрібна допомога.
Молись, почують всі – гуртом.