Архів категорії: Виговський “без купюр”

Книги автора

Олександр Виговський – Поети копать у небо…

якось запитали, – що є поезія, для чого ? відповів чесно, – та фіг його зна. максимум, на що стачило фантазії, написати з цього приводу кілька рядків ))):

Поети копають у небо.
Важко їх розуміти.
Вони хочуть їсти воду,
А сало бажають пити.

Замість „окей” у них „добре”,
Замість „ привіт” – „салам”,
І грунт з під лопати сиплють
На голови ангелам.

Олександр Виговський – Доля

з віком хоч-не-хоч починаєш замислюватися про сенс, про долю, про “правильно-не правильно” віршик називається “Доля”. Він наче іронічний, але не без “подвійного дна” .
ДОЛЯ.

По життю одинак,
Тому й легко мені.
Убезпечений завжди
Від зрад та брехні.

До колиски вночі
Не підходив ніколи,
Нервів дарма не хитав,
Не водив дітлахів до школи,

Власне здоро’є не клав
На вівтар бажань дружини,
Тещі не проклинав,
Завжди чомусь вражини.

Друзі? Колись були.
Дуже давно, ще в школі,
Але навіщо мені
Бути в їх вузькому колі?

Бо коло – то замкнений простір,
А я волів за межу.
Тепер ось вільний як бджілка,
Хіба лише не “жу-жу”.

Я вільний від радості, страху,
Добрих чи злих ідей.
Ніколи не дам я маху
Надіючись на людей.

Ніколи мені кохана
У тім’я не встромить рога;
Ніколи на горло не ступить
Зрадливого друга нога.

Я поборов можливість,
Наслідки переміг,
Коли абсолютно свідомо
Подій не прожити зміг.

Нині лежу на одрі
Вдивляючись у небуття,
А розум, як Мефістофель,
Гортає сторінки життя.

Вони потемніли з часом.
Проте, різниці не має,
Коли стародавня тьмяність
На чистий аркуш лягає.

Виходить як в анекдоті:
„Де юре” прожив сто літ,
„Де факто”— не більше десятка.
Все інше – „пшик”… і привіт!

Nurse Making Notes about Sick Patient

Олександр Виговський – Дівоча краса

Днями їхав у маршрутці з Левану, коли в салон увійшли дитинка з мамкою. Мамка – дуже “так собі”, ще й нарвана ( почала кваліфіковано, на “грані фола”, сваритися з водієм). Але раптом поглянув у вічі дитині. Побачив там захват і цілковите обожнювання. Для цієї людинки її “така собі” мамка – найкраща, найгарніша у світі, без жодних застережень, жодних “але”, залізобетонно, з “амінєм” наприкінці. Ніби, звичайна банальна справа, але мене чогось зачепило, скрутило й, урешті, викрутило ось таким віршиком:

Дівчата бувають різними…

Дівчата бувають різними:
Гіркими, солодкими, кислими,
Прямими, пласкими, трикутними,
Добрими, тихими, мутними.

Бувають «з перчинкою», прісними,
Коханими чи ненависними,
Стрункими, товстими, «наріжними»,
Святими, байдужими, грішними,,

М’якими, а потім залізними,
Спеціальними й ненавмисними,
Тупими, гострими, буйними,
Жорсткими, нікчемними, чуйними.

В одному лиш співпадають, –
Негарними не бувають.
Ніколи-ніколи! Завжди
З облич їхніх, – «пити води».

Ви скажете, – моветон!
«Так не буває, пардон» –
Хитне скуфією монах
Без ґудзика на штанах.

А жигало вторить: «Авжеж,
Гасив я чимало «пожеж».
Кажеш, усі гарнюні?
Фігня! Феміністські «нюні»!

Гламурні мажори з котом,
Галдять на дивані гуртом:
«Це точно – «не то пальто»!
Красивих – одна на сто!»

А ще є коханки, дружини,
Тещі, свекрухи-вражини,
Продюсери та балеруни, –
Улюбленці тітки Фортуни.

Вони не погодяться, звісно;
Хто щиро, а хто навмисно.
Правди у кожного власні
Як сорочки квітчасті.

Істина тільки одна!
В серцях проростає вона
Маленьких, безгрішних людей,
Відірваних від грудей.

Спитайте у чад своїх,
– Хто найгарніший за всіх?
Напевно, почуєте «реп»:
– Мама і… Джоні Депп!

 

Олександр Виговський – Поет і куля – 2

У вісімнадцятому вирішив видати поетичну збірочку. Раніше римоплітство вважав справою дурною , зайвою та застарілою на кшталт вуличних телефонів-автоматів. Проте, останнім часом змінив ставлення. Напевно старію і починаю проявляти перші ознаки маразму. В цьому контексті переклав кілька старих віршиків, які писалися російською. Достойно виходить не завжди, але сам процес цікавий, подібний до відгадування логічних загадок чи ребусів.

ПОЭТ И ПУЛЯ.

Пуля шальная гуляла-летала,
Ветер сонеты ей в уши свистел.
Пуля окрестности обозревала
Как вольный художник, когда не у дел.

Пулю выстрелил, между делом,
В боях измученный автомат.
Руководясь фронтовым беспределом,
Шмальнул прямо в небо, разок, наугад!

Теперь летает дура без дела,
А дело-то важное, хоть умри:
Нагло вонзившись в живое тело,
Рвать на куски его изнутри.

Как раз недалёко поэт украдкой
От командира стишки «крапал»,
Слившись в одно с походной тетрадкой,
Пока на привале отряд отдыхал.

Вечер осенний, закат и птица
В небе крылами ловила поток.
Только убитый мог не восхититься,
Юный художник точно не мог.

И тут его романтический разум
Вздыбился в тесной солдатской траншее.
Все эти ужасы фронта разом
Удавкой стянулисть на тонкой шее.

Солдатику требовалось подышать,
Поэтам не дышиться на войне.
Ему бы в детство сейчас убежать,
Всего на минутку, хотя бы во сне.

Поэт распрямился солнца вдохнуть.
Тут пуля шальная нашла его грудь,
Но глядя в закат он успел прохрипеть:
«Красиво – то как, просто хочется петь!»

Поет і куля – 2

Куля шалена гуляла-літала.
Вітер насвистував про турботи.
Куля околиці оглядала
Як вільний художник, коли без роботи.

Кулю випустив світ за очі
Війною змучений автомат.
«Шмальнув» у небо не проти ночі,
А по обіді, разок, невпопад.

Тепер гасає дурепа без діла!
А діло важливе – сімейна справа:
Хутко знайти безневинне тіло
І шматувати зліва та справа.

Якраз недалечко вояк таємно
Від командира вірші «крапав»,
Вгору підносячись виром натхнення,
Коли на привалі загін спочивав.

Сонце зимове, мороз і заграва,
Хмарки на небі, рожевий сніг…
Тільки мертвий міг не зважати;
Залюблений мрійник точно не міг!

Раптом тендітний юнацький розум
Здибився, наче булатна кобила.
Всі ці красоти Донбасу разом
Перевернули «гуманофіла».

Умить закортіло вдихнути «по вуха».
Поетам не дихається на війні:
Сморід від трупів, кіптява, задуха;
Весь час на пузі, по шию в багні.

Хлоп розпрямився сонця вдихнути,
Тут куля скажена знайшла його груди;
І замість в останнє щось прохрипіти,
Захоплено мовив: «Краса! Очманіти…»

Олександр Виговський – Моя дорога…

МОЯ  ДОРОГА

 

Переді мною бита путь

П’яниць, пророків і скопців,

Уся щербата від рубців;

Не зупинитись, не звернуть.

 

З десяток стартів, сто кінців

Позаду. В розпачі волаю,

На власну долю нарікаю,

Яскраво сіру від синців.

 

І знов дорогою без краю

Іду. Інакше не умію.

Чи голодую, чи хворію

Іду. Навіщо? Сам не знаю.

 

Мабуть, не тою мірой мірю.

Іду, в багнюці та лайні

І недолугому мені

Не зрозуміти, але вірю…

 

Одного разу, навесні,

Коли безсилим біля хати,

Чужої, звісно, помирати

Почну тихенько уві сні,

 

Раптово з’являться палати.

Де мудрість дасть мені вина.

Промовить – відпочинь, – вона,

І буде одяг мій латати,

 

Гнилий, наче б/в труна;

Мовляв, ще стане у нагоді,

І зрозумію вже відтоді:

Не я, дорога – головна!

Олександ Виговський – Суїцид 2

 

Суїцид

 

В оселі темно й безпросвітно;
Жахливо, до серцебиття.
Віконне скло у павутинні,
Всередині – лише гниття.

 

Тлін у недопалках, пляшках,
Брудних шкарпетках за стільцем,
У нецензурних письменах
На аркуші під олівцем,

 

У роздумах; токсичних, наче ртуть;
Таких густих, торкнутися кортить.
В свинцевих висновках, а ще
Хлопчині, що під стелею висить.

 

Поквапився, напевно, утекти
Дорогою, яка в один кінець.
На синьому розбухлому лиці
Стирчить язик, неначе прапорець.

 

Шия заклякла, плями на штанах.
Ноги без мешт, шкарпеток теж нема.
В останню мить мо’ усвідомив крах.
Подумав розвернутися, – дарма!

 

Небіжчик був умільцем; спорудив
Надійну переправу в небуття.
У вічності отямився легким,
Без Бога, сигарет і каяття.

 

Втікач на ці дрібниці не зважав.
Напевно, мріяв полюси змінити,
Умить пізнати істину жадав,
А мо’ простіше, – «задовбася» жити.

 

 

 

 

 

“Бомж” vs “Безхатько”

Колись давно, ще на початку ери водолія, накатав російською віршик “Бомж”. Тепер, відповідно тенденцій, з якими абсолютно погоджуюсь, вирішив перекласти державною. Виявилося не легко: інші рими, друга мелодіка, а треба ж якомога ближче до оригіналу. Просто для приколу обидва варіанти. Який кращий?

 

БОМЖ

 

Бог с вами, помогите, люди!
От вас за рубль не убудет.

 

Вам этот рупь – туда-сюда,
А мне сейчас – хлеб и вода.

 

Да, не на воду; на вино.
А что, тебе не всё равно?

 

У каждого своя судьба…
Чья королевна, чья – раба.

 

Моя раба и что теперь?
Может не видно, но поверь :

 

Я тоже был „людьми” когда-то;
Часы «Полёт», ума палата,

 

Свой угол, милая жена…
Прохукал всё, ушла она.

 

Ушла, а мне осталось пить,
А как ещё в подвалах жить?

 

Ты, брат, меня не осуждай,
И не жалей, а лишь подай.

 

Подай, и получи награду,
Для самолюбия отраду,

 

Что ты – не худший из людей,
Я хуже, так что всё о’кей!

 

В нагрузку дам тебе совет:
Вообще ты русский, или нет?

 

А на Руси что говорят?
Не очень зарекайся, брат

 

От горькой водки, от сумы,
От жён неверных, от тюрьмы,

 

От государства, от ментов,
От ста дорог и ста потов.

 

Смотри, деньков моих не густо,
И свято место будет пусто.

 

Возможно, ты его займёшь…
Ну что, копеечку даёшь?

 

Нет, не подашь? Ну, Бог с тобой.
Ты не даёшь, подаст другой.

 

БЕЗХАТЬКО

На Бога, не минайте, друзі!
Погляньте, я у «чорній смузі»!

 

Вам гривня – це туди-сюди;
Мені ж, – окраєць без води.

 

Так, не на воду, на вино.
Тобі хіба не все одно?

 

У кожного своє життя
Не вимагайте каяття.

 

Зачинені усі дверцята
І доленька моя, – триклята.

 

Ричить, кусає наче звір;
Не видно, але ти повір:

 

Я теж нівроку почувався,
Усього мав, на всьому знався,

 

Купив квартиру, одружився,
Але в житті, бач, не прижився.

 

Дружина кинула, пішла;
Когось крутішого знайшла.

 

Я залишився, – забухав!
Пропив житло, все занедбав

 

Чуваче! Ти не проклинай
і не суди, лише подай.
.

Подай, – отримай нагороду,
Потіш свою лиху природу,

 

Що ти – не гірший із людей;
Я гірший, тож усе о’кей.

 

А хоч, пораджу, без образ…
Ти ж наш, а не якийсь Кавказ?

 

У нас говорять на Подолі:
«Не квапся, поспішай поволі;

 

Не зарікайся від суми,
Війни, хвороби чи тюрми,

 

Від оковитої вражини,
Від зради вірної дружини;

 

Від податкової, ментів,
Від ста доріг і ста потів».

 

Дивись, мій вік добіг кінця.
Невдовзі піду до Творця.

 

Тобто, вакансія звільниться
І практикант не забариться.

 

Можливо, ти волієш бути?
Ні? Не бажаєш навіть чути…

 

Тоді копієчку подай.
Теж ні, то ліпше не займай!

 

Не подаси і Бог з тобою!
Подасть он той, що з бородою…

 

Героям Слава!

Героям Слава!

 

Ніч, місяць, Краматорськ, зупинка,

Військовий в строях, що чекав

Армійський транспорт до Ізюму,

Покурюючи «у рукав».

Ще вчора тут гули мотори,

Витала смерть, плескалась лють.

Сьогодні тихо, але тиші

Військові віроньки не ймуть.

Здавалося, усе позаду:

Лампадки, шини, страх, свічки,

Набіги на Верховну Раду,

Загиблі, траурні вінки.

«Хамло» побігло до Ростову;

Забилося, наче тарган,

Умить забуло пихату мову;

Нехай! «Хамла» в довічний «бан».

Тоді здавалось – перемога!

Позаду «Беркут», «тітушня».

Попереду – пряма дорогу

Куди належить, не навмання.

«Здавалося», – подумав хлопець,

Вдивляючись у сіру даль.

Нема машини, а попутка

Не підбере його, на жаль.

Місцеві, як пурпурні ковдри,

Набиті ватою до вух.

Застрягли між соцреалізмом

І хмарами зелених мух.

«На кой» їм ненька Україна?

Подай вугілля та вино,

Дотації, «Донбас-Арену»,

Футбол, кіно і доміно.

«Для чого ми? Бо ж ризикуєм

Під кулями на повний зріст.

Кого, від кого тут рятуєм?» –

Бурчав юнак собі під ніс.

Звісно, боявся

В темну пору

На самоті серед «вовків».

Якщо гуртом, то візьмуть гору,

Зашлють, напевно,

До прабатьків.

Аж раптом, поряд,

Цокіт кроків;

Ніби один іде; та ні – одна;

Дівча напружене

Крадеться нишком.

Нерви натягнуті, наче струна.

Хутко наблизилось, тицьнуло потай

Конвертик згорнутий

Із рук до рук

І миттю «здиміло»

За темним рогом,

Як зачарований, казковий крук.

Коли ж невдовзі

З’явився транспорт,

«Укроп» вмостився і позіхнув,

Згадав про дівчину, дістав цидулку,

Примружив очі та розгорнув.

  • Ну що там «орки»? – спитав колегу

Прямий як двері мотострілець,

  • Хто передав? Якась «німфетка»?

Ну ти «красава», ай молодець!

Натомість хлопець

Безмовно тупився

На коротесенький, нехитрий лист.

Тримав тривалу сценічну паузу.

Мама казали, що має хист.

  • Та що з тобою? – волали друзі,
  • Давай, показуй вже, один за всіх…

Він показав, усі замовкли;

Куди й подівся

Веселий сміх?

На білім аркуші

Простенькі фрази;

Стрімкі та сильні

Неначе лава:

«Ми дочекалися. За вас молилися!

Не залишайте нас! Героям Слава!»

Олександр Виговський. Вірш “Небесна сотня”

Небесна Сотня

 

Ніхто не хотів помирати!

Це страшно… як народитись,

Як не боятись, не вміти,

Не знати, не бути, не жити.

 

Ніхто не бажав помирати,

Бо смерть, – щось на кшталт поразки.

Хотілося дочекатись,

Уміти, могти, відчувати!

 

Хотілося, щоби точно;

Щоб гідність по самі вінця,

Щоб «Беркут» побіг до сонця,

А хама щоб, – не заочно…

 

Вони не спішили пролити,

Жертовну кров для причастя.

Все інше, – беріть, будь ласка,

Вважатимемо за щастя!

 

Не квапилися за обрій!

Вальгала – оселя навічно!

Так, всі там будемо, згодом,

Природно та канонічно.

 

Їм теж  хотілось пізніше!

Не на бруківці, у ліжку;.

Щоб діти, онуки поряд,

Щоб поправляли манишку.

 

Щоб частували з виделки,

Читали по черзі книжки,

А потім, на кухні, хором

Плакали в кулаки.

 

Звісно, могли відступити

З Майдану до теплого дому:

«Забити», сховатись, забути;

Загоїти сіру втому!

 

Могли б, але ж ні; не сховались!

Зійшли на хрести без вини,

Полинули в мокре небо

За десять днів до весни.

 

Тепер вони – завжди СОТНЯ!

Соборна, народна, проста,

Оспівана, легендарна,

Незмінна, сакральна, свята!

 

 

 

 

 

Ось такий віршик з бодуна “намалювався”))

 

20882284_1409612802465919_4049630798062503123_nТатуйоване серце

Весь татуйований мажор
Волав на офіціанта гучно,
Мовляв, працює як стажер.
Знущався вправно, точно, влучно!
Читати далі Ось такий віршик з бодуна “намалювався”))